Преамбула

Про спорт можна говорити вічність. Про його різноманіття видів і правил, про переваги і недоліки, про секунди і відстані, про рахунки і драматизм. Безмежна кількість критеріїв. Але є те, що об’єднує всіх спортсменів. Не важливо чи аматор ти, чи професіонал, граєш в команді чи сам за себе, борешся з живими людьми чи з цифрами на табло – найважливішим для тебе є змагання. Той день, до якого ти готувався тижні, місяці, а то й роки. Ти прибув на місце, перевдягаєшся в спортивну форму і слухаєш останні настанови від тренера перед початком. Борешся з передстартовим мандражем, який присутній майже завжди, не важливо скільки в тебе вже цих стартів було раніше, і виходиш на поле бою. Все. Ти в грі. Повна концентрація на собі і супернику. Час показувати все те, що ти набув під час тренувань. Бо коли прозвучить фінальний свисток чи голос арбітрів оголосить про завершення змагань, ти станеш або переможцем, або переможеним. З переможцем все ясно: ти – перший, ти – кращий, ти – сильніший на сьогоднішній день серед всіх присутніх. Ти знову йдеш в ту ж роздягалку, але вже в статусі чемпіона і передстартовий мандраж змінюється на неосяжну ейфорію, посмішка не сходить з обличчя і ти не відчуваєш втоми. Це ті емоції, заради яких ти кожен раз ідеш на тренування і працюєш там над собою. Щоб стати кращим, щоб бути першим. Це і є спорт і за це ми його любимо. Але ти не завжди можеш бути на вершині п’єдесталу. Сотні, а то і тисячі таких як ти кожного дня тренуються для того, щоб зайняти твоє місце. І якщо вони працювали краще, ти програєш. Поразки– це невід’ємна частина спорту. Вони вчать тебе і загартовують твій характер. Після кожної поразки ти стаєш сильнішим і досвідченішим, щоб одного разу знову опинитись на вершині. І це нормально. І це все ще світла сторона спорту. Але є ще одна річ, яка переслідує спортсмена всю його кар’єру. Це – травми. Майже всі атлети травмуються в процесі підготовки чи на змаганнях. Деколи це бувають мікро пошкодження, які не суттєво впливають на здоров’я, та часом серйозні травми ставлять хрест на кар’єрі спортсмена. І це до біса не приємно! Бо це була частина твого життя. Навіть не так. Це був твій стиль життя! Ти не вмієш жити по-іншому. Рух в тебе в крові. І найгіршим є те, що травма може по впливати не тільки на спортивне життя, але й на повсякденне і ти вже не зможеш функціонувати повноцінно. Це і є темна сторона спорту.

До чого вся ця розповідь? Нещодавно я отримав травму. По міркам футболістів, досить серйозну – розрив передньої хрестоподібної зв’язки. Це далеко не перша моя травма, але точно найсерйозніша. Навіть меніски, які мені оперували два роки назад, здаються несуттєвим пошкодженням. В мене було пару місяців на відновлення, два обстеження МРТ і чотири лікарі травматологи  – все для того, щоб запевнитись в правильності попереднього діагнозу і методу лікування. І коли сумнівів вже не лишилось, я вибрав найкращий варіант клініки та хірурга і почав чекати на операцію. Найскладнішим у цьому всьому було очікування. Коли ти вже все вирішив, хочеться щоб це сталось вже якнайшвидше. До хірургічного втручання я був готовий, бо мав досвід. Все майже так само, як і два роки тому з різницею тільки в методах і періоді реабілітації. Операція пройшла успішно і я вже отримую слова підтримки від своїх близьких і друзів. І от на чергове питання: «Ну як ти там? Живий?», я відповів: «А що мені буде? Я ж залізний!». По меншій мірі, себе таким вважав. Сказав, а потім подумав. Адже термін «залізна людина» має дуже чіткі параметри: 3.8, 180.2, 42.195. І щоб ти міг себе так назвати, ти маєш саме в такій послідовності в кілометрах спочатку проплисти, потім проїхати на велосипеді і після цього пробігти. А ще, ти маєш вкластись в 17 годин. Здається складним? Безперечно! Цю гонку називають найскладнішим одноденним змаганням. Чи є ця гонка тільки для супер підготовлених триатлетів? Безперечно ні. За нагоду почути фразу на фініші «Username, you are an IRONMAN!» змагаються сотні не професійних атлетів. Інтернети пістріють мотиваційними заголовками про звичайних людей, які одного разу поставили собі за мету стати «залізними», встали з дивану і таки стали ними. І ця думка настільки сильно засіла мені в голові, що не дає покою навіть зараз, коли я ще сиджу на дивані в бандажі і пересуваюсь по кімнаті на милицях, а моя реабілітація ще навіть не почалась. Але, чорт забирай, я хочу спробувати! Безперечно, в свої 27 років я вже маю досить мізків, щоб зрозуміти, що здоров’я – це найцінніше, що у нас є і нехтувати ним найбезглуздіша ідея в світі, але той спортивний азарт і дух суперництва не дає мені сидіти на місці.  

Це буде важко, дорого і, можливо, довго, але я хочу стати IRONMAN. Я хочу проплисти 3.8км у відкритій водоймі, сісти на ровер і проїхати ті 180км, а після цього ще й пробігти марафон. Зрозуміло, що одразу на повну дистанцію готуватись безглуздо, до цього треба приходити поступово, а для цього є половинка «залізної» дистанції, олімпійки і навіть спринти в тріатлоні. З них і почнемо, адже всі великі справи  починаються з маленьких кроків. Та спершу – повне відновлення і реабілітація.

“Swim 2.4 miles! Bike 112 miles! Run 26.2 miles! Brag for the rest of your life” ©

Let’s do this!